?

Log in

No account? Create an account

Цукерня Ларса фон Трієра


Previous Entry Share Flag Next Entry
Останній день в Мумбаї
Хай Огайо!
lars_vontrier
Рівно у 6 годин ставало так, ніби зараз буде злива. Небо тьмяніло і все набувало коричневого відтінку. Старовинні сіро-чорні, поточені пліснявою британські будинки, що утопали в зелених нагромадженнях запилених кущів та пальм прагнули дощу після цілісінького дня спекотного сонця. Але ми знали, що зливи не буде. Невідомі фізичні правила проходження вечірнього сонячного світла в загазованій атмосфері тропічного мегаполіса дурили нас обіцянками зливи, проте замість дощу приходила тільки темрява.
Ми лежали у нашій маленькій кімнаті готеля під струменем повітря вентилятора, що висів з височенної стелі. Тут усі стелі височенні і з вентиляторами. В кімнаті уміщалося лише ліжко, стілець і стіл з почорнілим дзеркалом, у якому ми виглядали з темряви немов пара вампірів. Наш готель розміщувався прямо біля величного британського в готичному стилі вокзалу Вікторія Термінус. Індуси переназвали його у щось таке невимовне, що європейцю можна зламати й язика, тому ми називали його Вікторія Термінус, або ВіТі. Кімната з вікном, столом, гарячою водою та подвійним ліжком обходився нам у 250 гривень за добу. Плюс приємний додаток - власник запопадливо називає мене містер Павло.

Денна спека пройшла. З вікна приємно лилася вечірня прохолода, що замішувалася вентилятором на стелі у коктейль запахів вулиці, кімнати, вологи і двох голих людей у ліжку. У вікно також вливалися постійні звуки сигналів машин та мотоциклів, викрики людей. Ввечері близько опівночі галас потрохи зникав, проте вітер змінював напрямок і затягував у кімнату гидкий запах падла, від якого неможливо було дихати. Знаючи цю особливість, ми закривали вікна і двері на кілька годин. Чомусь нам здавалося, що цей сморід тягне з огидного рибного базару, який ми бачили пару кварталів від нашого готелю.
Нам треба їхати звідси. Ми вже втомилися від Мумбаю, від його галасу, жебраків, смороду, бруду та високих цін, що нищили наші запаси. Сьогодні вранці ми зробили героїчний вчинок і прокинулися о 6-тій годині ранку, але на вулиці було ще темно. Тут інші правила світанку та заходу сонця. Ми пролежали в ліжку до 7-мої, коли раптово стало світло, і пішли фотографувати місто. Нарешті ми застали Мумбай пустий, без натовпів. Забруднене повітря робило усі види міста дуже глибокими, оскільки об’єкти на першому плані були чіткими та кольоровими, тоді як все за ним втрачало колір, бо потопало у білій димці смогу. Багато кварталів навколо залізничного вокзалу перетворені на суцільний базар, де люди живуть прямо посеред свого товару, де ходять корови і кози, де хаотично розкидані неймовірні по красоті мечеті та мініатюрні індуїстські храми. Просуваючись вглиб цих районів скоро втрачаєш орієнтацію, бо усі вулиці виглядають схожими. Чорні від цвілі бетоні будинки невідомого стилю і періоду з вкрапленнями британських кам’яниць, що так само вкрилися брудом, бамбуковими рештовиннями та пучками дротів.
Ми заблукали. Пили чай у місцевих їдальнях, де меню було виключно на хінді. Показували карту людям, які довго дивилися на неї і не могли зрозуміти, де вони знаходяться. У мене було таке враження, що вони вперше за все життя бачать карту свого міста. Зрештою вирішили йти просто навмання. Це завело нас у неймовірні закутки базару, де будинки впиралися у інші будинки під гострим кутом так, ніби два міста сумістили в одному просторі і вулиці наклалися одна на одну, мов фотографія з подвійною експозицією. Ми зустріли шамана, що клацав своїм сакральним інструментом, за що йому з вікон кидали монети. Про справжність шамана свідчив його відсторонений погляд і те, що він до нас не причепився.
Священні корови на перехрестях заміняють тут хрести, які ставили на роздоріжжі у нас. Біля кожної сидить жіночка, що ліпить з дерті кульки-проскурки. Можна заплатити і вона згодує таку кульку корові. Так можна попросити у богів щастя, замолити гріхи. Великі тропічні дерева, якими озеленили вулиці біля нашого готелю, індуси перетворили на вівтарі – їм приносять в жертву їжу, що приманює тисячі мурах. Поклоніння деревам і коровам на фоні величних мечетей чи костелів, люди з помальованими обличчями і замотані в паранджу жінки тільки додають маревних вражень. Тут всього занадто і релігії теж занадто. Ікони Шиви і Вішну підсвічені світлодіодними лампами у водіїв автобусів, якийсь товстий мужик з окулярами в обнімку з Буддою по всьому місту дивитися на тебе з кожного стовпа. Набожність і містицизм індусів рве твоє розуміння розвитку людства навпіл. Таке враження, що ти знаходишся у модернізованому середньовіччі, де замість лихварів – цілодобові банкомати під пильною охороною босого індуса в формі на табуретці.
Нарешті ми вийшли до великої дороги, що проходила понад цими нетрями на височезній естакаді. Вона змією вигинала своє бетонно-пузате тіло між брудом базару та індусами, що видавалися на її фоні мікробами. Ми йшли по сліду змії, бо знали, що її голова лежить поруч з вокзалом, де нам потрібно було купити два квитки на південь Індії, поближче до чистого повітря і подалі від мільйонів безнадійних змарнілих покалічених мегаполісом людей.
По дорозі вирішили запастися їжею, щоб ввечері не виходити з номеру. Купили папаю розміром з регбійний м’яч і пакет смачного чікуу, що схожий на суміш свіжої і сушеної груші одночасно. На вокзалі нас тричі перенаправили до іншого місця, і нарешті ми дійшли до вікна, де продавали квитки іноземцям. Перед нами в черзі сидів дибільно-щасливого вигляду хлопець у буддійських оранжевих лахах. Він просто сидів, дивися у пустоту перед собою і посміхався. Може як і Далай Лама цей просякнутий східною релігією європеєць ніколи не торкався грошей, бо його дівчина у цей час вела переговори з індусом касиром щодо квитків до Гоа. Позаду нас у черзі була пара італійців. Вони непримітно чекали своїх квитків теж на Гоа. Далі прийшли троє німців. Вони щось голосно збуджено обговорювали і тикали пальцем в товстенький новий путівник по Індії. Я зробив висновок, що ці також на Гоа їдуть. Компанію іноземців закривала пара з гордовитими обличчями, твердою верхньою губою і прямими спинами. Хлопець дивився в одну точку через напівзакриті очі британського аристократа. Ми вирішили, що це очевидно нащадок якогось лорда приїхав відвідати плантації свого діда.
Бажання розмовляти з ними не було. Взагалі у Мумбаї зовнішнє так душить тебе, що починаєш цінувати особистий простір. Коли закриваєш двері кімнати зсередини, відчуваєш полегшення, ніби накреслив навколо себе лінію від всякої нечисті. Обмінялися короткими фразами щодо місця призначення. Прочекали, поки касир сходить на обід. Ми з посмішкою дивилися на цих європейців, що їхали в туристичний Гоа, бо наш табір зібрався далі – туди, куди заїжджають не всі туристи, у славний штат Карнатака, про який ми нічого не знали. Квитки як виявилося були, хоча нас лякали, що їх ніколи немає. Ми придбали два, відсвяткували це двома склянками мутного соку з цукрової тростини, яку при нас вичавили на пекельній машині два замурзаних індуса, і пішли в номер на обідній сон. Коли прокинемося, буде вечір, і ми знову обдурено чекатимемо на зливу.


  • 1
гарно! щещещеще давай

гоа відстій. карнатака -гудь чойс май фрієнд)

  • 1