?

Log in

No account? Create an account

Цукерня Ларса фон Трієра


Previous Entry Share Flag Next Entry
Прощання
Хай Огайо!
lars_vontrier
Що довше ти пробув на одному місці, то важче пересуватися в інше. Це якась суміш дитячої прив’язаності до місця, зі старістю, що противиться новим враженням. Речі з двох наплічників заповнили усю кімнату, і ми навіть вивели систему, де що лежить, де ми варимо чай, де їмо нарізані фрукти тощо. Це ніби тонкі павутинки, що переплели кімнату і наші речі. Тепер нам треба ці ниточки розірвати, змотати у клубок і засунути в наплічник до наступного місця. Неприємна, проте важлива частина життя, без якої ми би навічно були прив’язані до батьківського дому.

День розпочався. У тропічному кліматі вранці відчуваєш, що твоє тіло липке, немов намазане варенням. Тому перше бажання – це змити з себе залишки гарячої ночі. Регулювати воду для душу доводиться трьома ручками, що вносить певну дезорієнтацію. Через це розпилювач, що стримить зі стіни, видає то гарячу, то холодну воду, то взагалі нічого не видає. В індійському туалеті, який одночасно працює і ванною кімнатою, виведено велику кількість кранів і ручок, що регулюють подачу води. Один кран заміняє туалетний папір, інший - очевидно для прання, ще один невідомого призначення прямо під душем. Вся ця вода ллється на підлогу. В туалеті завжди волого і пахне мокрим цементом.
Вранці потрібно завершити кілька важливих і одночасно приємних справ. Серед них – опустити у скриньку 12 дивовижних листівок, куплених у місцевій філателії. Малюнок чомусь знаходиться з того самого боку, де пишуть адресу, а наш дрібний текст коричневою ручкою рясно заповнює зворотній бік. Рідним і друзям мають прийти ці шматочки уваги з Махатмою Ганді на марках. Я так живо уявляю, як їх дістають у темряві снігового вечора десь у Києві чи Білій Церкві і читають біля дверей зайшовши у квартиру, навіть не роззуваючись. Сучасна пошта – це передача любові на відстані. Це одна з тих традицій, що тримають нас разом з близькими людьми за тисячі кілометрів звідси.
Після пошти потрібно дізнатися, звідки їхати і як платити за надземне метро. Наше знайомство з ним почалося, коли ми вибиралися з летовища на цьому чудесному транспорті. Ми дісталися смердючої станції, забитої чорними як шоколад людьми та побачили прибуваючий потяг, з якого звисали люди. Нам раптом стало зрозуміло, що такі потяги – не рідкісний кадр з документального фільму про Індію, а реалії життя. Народ із сумками зіскакував прямо на ходу, а люди з перону туди ж таки на ходу заскакували. Ми відчули, що треба відпустити усі свої правила і моральні принципи і просто влитися у місто. Той, хто прибуває в Індію зі своїми правилами та стандартами – той повертається переповнений зневаги і злості. Тут треба висунути всі свої антени, щоб відловити хвилю. Ми зловили її – заскочивши разом з наплічниками у заповнений індусами вагон, що йшов у бік станції зі смачною назвою Мумбай Центраал. Щоправда, ми тоді ще не розбиралися, де там перший клас, а де вагони для жінок і скільки треба за кожен вагон платити. Ми їхали безкоштовно кудись серед нетрів і куп сміття.
Ще однією важливою справою перед поїздкою було наїстися на цілу добу, яку ми мали провести у потязі. Для цієї місії ми обрали їдальню поруч з нашим готелем, в якій смачно готували традиційні індійські млинці. Подібні заклади трапляються в Індії на кожному кроці і кожен з них має свої неповторні стиль, запах, меню, хоча ритуал зазвичай однаковий. Переважно це темний довгий коридор, заставлений столиками з обох боків. На вході за касовим апаратом поважно сидить власник бізнесу. Він приймає гроші і видає решту. Замість дріб’язку можуть видати цукерки, які лежать прямо в касовому апараті разом з копійками і банкнотами. Увесь інший персонал – його прислужники, що бігають, труть столи брудними ганчірками, носять чай, садовлять гостей, варять їсти. Інколи власник уже наскільки старий, що більше схожий на якогось з індуїстських богів, що не кліпаючи сидить у медитації. Його можна оживити, коли виходячи з ресторану даєш йому 100 рупій, які він хвацько ховає у ящику і видає решту, провалюючись знову у свій старечий сон.
У Мумбаї легко обрати якусь пекельну страву типу алуу мутер чи тхалі , бо більшість їдалень мають меню англійською, і можна принаймні тикнути пальцем у щось. Проте справжні індійські їдальні мають тільки криво написане на дошці меню на хінді. Спочатку до тебе підскакує молодий хлопець, який намагається поговорити на якійсь із місцевих мов, однак потім кличе старшого, що принаймні розуміє, чого ти від них хочеш. І на жахливому суржику тарабарщини і англійської пояснює, що зараз у наявності є тільки кілька страв. Замовляти можна різні, однак смак і вигляд у них майже однаковий. Це жирна пахуча напівкаша, потужно приправлена масалою – місцевою приправою, яка через пару тижнів почне асоціюватися з усіма стравами їхнього меню. Якщо замовляти рис чи млинці з наркоманською назвою «доза», індуси принесуть їх з двома тарілками. В одній буде коричнева жирна масала, в іншій - перчений білий соус, який залежно від батьківщини кухара буде або з кокосової стружки, або з кислого молока. І хоч ми і знаємо, яка та масала огидна, рука автоматично мокає млинець в неї. Ми мов зачаровані індійським пітоном кролі жуємо пекучу страву, щоб потім у черговий раз поклястися більше її не їсти.
Зовсім інша справа чай. Коли завалюєшся у якусь дхабу з пекучого сонця, очі спочатку нічого не бачать у напівтемряві їдальні. Сорочка липне до спини. Нам ставлять на стіл великий металевий чи пластиковий горщик з теплою водою з-під крану і дві склянки. Ми просимо два чаї. Пахучий молочний напій, приправлений спеціями, приносять у маленьких склянках або металевих чашках з глибокими тарілочками. В них прийнято виливати гарячий напій, щоб остудити. Правильний чай – темний. Він терпкуватий, п’янкий і втамовує спрагу. В Мумбайських їдальнях є зазвичай два види цього напою, що різняться ціною і міцністю: «нормал» і «спешл» чай. Перший зроблений з пакетика і доволі слабкий. Другий зроблений традиційним способом варки перетертого чаю з молоком і спеціями. Офіціант розмашисто ставить на стіл склянки, обов’язково розливаючи при цьому частину. Запах чаю, що увійшов у реакцію з молекулами молока та спецій, лоскоче ніс. Треба трошки почекати, бо чай дуже гарячий і склянку неможливо взяти рукою. Потім переливаєш його у тарілочку, і назад. Ритуал пророблений і можна зробити перший ковток, що смаковим ураганом проноситься по язику. Чаювання - одна з найприємніших звичок, яку ти тут набуваєш. Сидіти ввечері у їдальні для місцевих, дивитися на чорних індусів та мусульман, їхніх дружин у паранджах і сарі, вслухатися у тарабарщину, що замішана зі звуками вулиці, та повільно пити бурий пахучий напій.
Всі справи у цьому перенаселеному Вавилоні завершені. Добряче напившись чаю, ми вирушаємо геть з Мумбаю, на південь, туди, де плещеться Аравійське море в обрамленні кокосових пальм.


  • 1
  • 1