?

Log in

No account? Create an account

Цукерня Ларса фон Трієра


Previous Entry Share Flag Next Entry
Мангалор
Хай Огайо!
lars_vontrier
Крізь сон ніяк не можу зрозуміти, де знаходжусь. Душно. Образи ще літають у повітрі. Ніби вдома, але щось не так. Простягаю руку і відчуваю поруч гаряче сонне тіло Мар’яни. Звук вентилятора і шум міста з вікна нарешті приводять мене до тями. Мангалор. Бетонний лабіринт на березі мутного Аравійського моря. Ми тут уже майже тиждень. Робимо маленькі вилазки надвір, але переважно відсиджуємося в номері. Хотіли відпочити від великих міст, проте ніяк не виходить. Мангалор міцно вчепився і не пускає далі.

Коли живеш без годинника, кожне згадування про години розцінюєш як дискримінацію. В Менгалорі години можна визначати по спеціальному кранику у ванній кімнаті. Якщо з нього ллється гаряча вода, значить десь між 8-мою і 9-тою ранку. Треба терміново будити Мар’яну і тягти її в душ. Купатися, правда, можна і «холодною» водою, яка після нашої холодної осені в Києві видається парним молоком. Перед душем варто не забути поставити кип’ятильник у казанок, щоб зробити окропу. Тоді відразу після купання можна буде засісти на балконі і пити чай «Тадж Махал» зі згущенкою та спеціями для чаю, які були куплені ще в Мумбаї.
Балкон є тільки у нашому номері. Це власне вихід на плаский дах розміром з баскетбольний майданчик. Ми єдині власники цього місця і це нас неймовірно тішить. Балкон дивиться у внутрішній дворик, тому шуму міста майже не чутно. Прямо напроти нас ростуть могутні тропічні дерева. Одне схоже на акацію, тільки розміром удвічі більше і ширше. Інші важко порівняти з чимось, що росте у наших широтах. Внизу видніються сараї, вкриті коричневою черепицею. На смітнику в кутку дворика ростуть кілька бананів. Цей мікрокосм наповнений життям. Тут живе з десяток ворон, мінімум три білки, чи бурундуки, що вранці гасають одне за одним навколо товстих стовбурів та гілок. Прилітають і різні дрібні пташки з синіми спинами, червоними чубами та закрученими дзьобами. Частими гостями нашого дворику є удвічі більші за ворон орли чи яструби зі світло-коричневим пір’ям та білою головою. Вони поважно всідаються на гілку і видають протяжні, тонкі та сумні звуки. Коли вони не співають, то ганяють ворон. Цих хижих птахів у місті дуже багато. Вони групами кружляють у небі над містом. Якщо подивитися вгору, від їхніх силуетів становиться моторошно, ніби тут епідемія і вулиці заповнені трупами.
Одна з причин, чому ми не можемо виїхати з міста – наш готель. Він мов величний п’ятиповерховий корабель стоїть прямо в центрі великого базару. Щойно сходиш на берег, чуєш шипіння продавців. єС-с-с-с! єС-с-с-с! Спочатку думаєш, що тебе хочуть загіпнотизувати, потім доходить, що це вони так розтягують останній звук слова «yes». Зазивали запрошують відвідати їхній лоток з тапочками чи пластиковим посудом. Ми уже втомилися їм посміхатися, тому просто ігноруємо. Кожен вихід на берег з нашого залізобетонного корабля – це ніби маленький подвиг. Роздовбані тротуари, перевантажений дорожній рух, кожен клаптик міста перетворений на осередок торгівлі. Так ніби івано-франківський базар розрісся до розмірів мегаполіса. І тропіки. Сонце виливає під прямим кутом свої вогняні хвилі. Краще туди не соватися. Проте інколи дух дослідника бере гору і ми вирушаємо в експедиції, які самі ж собі вигадуємо.
Сьогодні ходили в нижні райони Манголору, що біля моря. Разом з тим, як вулиця почала спускатися і звужуватися - кольорово-пластикове божевілля торгівлі спадало. Натомість прийшли природні приглушені кольори, повітря наповнили запахи мішків, сушених спецій та борошна. Почалися склади. Індуси зі своїми довжелезними двоколісними тачками тягли картоплю, овочі та гори мішків, наповнених чимось їстівним, бо за ними тягнувся сильний запах села. Напівголі робітники у традиційних спідничках, як у Махатми Ганді, хвацько викидали товар з великих розцяцькованих вантажівок. Ці машини, мов мальовані скрині, прикрашені написами на хінді, іменами богів англійською та різноманітними малюнками, серед яких найпопулярніші слони і дельфіни. Роз’їхатися у вузьких вуличках нижнього Мангалору вони не можуть, створюють затори з мопедів, тачок і просто робітників, що прийшли подивитися на двох білих, що лазять між бортами машин. Стоїть задуха, індуси щось кричать. Ніби протискаєшся через нічні жахіття, такі ж в’язкі.
Склади раптом обірвалися і перед очима відкрилися затока і порт. Приємний запах борошна змінився на сморід гнилих водоростей і риби. На причалі завантажувався паром, великий моторний човен з накриттям чи радше маленький кораблик. Він йшов очевидно на косу, яка виднілася вдалині. Рішення їхати мляво з’явилося в голові. Перед дорогою купили воду і велетенську папаю. Торгувалися і сварилися з продавцями. В Індії на багатьох товарах написана максимально допустима ціна. Нам хотіли продати дорожче, мотивуючи тим, що вода холодна. Насправді це дуже неприємна справа - торгуватися з індусами, а тим паче під пекучим сонцем у смердючому порту. І взагалі, коли читаєш чиїсь подорожні записи у своєму зручному кріслі вдома з чашкою чаю, усі ці деталі про торгівлю, гори пластику і сморід видаються набагато симпатичнішими, ніж коли стирчиш у цьому другий тиждень, спітнілий під палючим сонцем. Пікантності ситуації додає той факт, що сама твоя присутність привертає увагу абсолютно всіх, насамперед жебраків і калік. Ніби потрапив у фільм «Початок».
Зрештою завантажилися з покупками у кораблик. Жінки мають сидіти позаду. Ми сиділи з Мар’яною хоч і на одній палубі, проте окремо. Вона з гуртом жінок у паранджах, я спереду з мужиками, що везли два півтораметрових грона зелених бананів. Це так неприродно для близьких людей - сидіти окремо в одному місці серед чужинців. Аж вивертало від цього середньовіччя. Паром завівся. В його нутрощах чутно глухе змащене гуркотіння. Матрос відмотав канат і човен почав відходити від пірсу, проте пасажири продовжували стрибати на борт. Наш човен розвернувся і попрямував по мутній затоці. Глибина, мабуть, була не дуже велика, бо рибаки штовхали маленькі човни палицями від дна, як венеціанські гондольєри.
Ще з борту ми побачили на косі різнокольорові одноповерхові будиночки з пласкими дахами, що тулилися один біля одного. Неспішно висадилися на берег. Поки ми виходили, черга замотаних у чорне жінок з дітьми чекали посадки. Ми помітили, що у більшості мусульманок в Індії зморені обличчя з темними мішками під очима. Пройшли повз дві мечеті на центральному майдані. Мляво бродять кози. Ми протискалися між стін, що оточують подвір’я. Переслідувало дивне відчуття. Відсутність галасу машин і спокій наскільки нетипові для Індії і їх так важко знайти, що сприймаються як щось потойбічне. Хвилин п'ятнадцять йшли по лабіринту, гіпнотично застигали захоплені зненацька мусульманки, жінки закривали обличчя, діти заворожено проводжали очима. Стіни раптом закінчилися і відкрився безмежний піщаний пляж і море. Воно настало так раптово, що ми мимоволі зупинилися і розгублено стояли. Ці безлюдні обрії не перестають дивувати. Жодного туриста, жодного ганделика, жодної тіні. Спека, пісок і море. Кілометри пустих просторів.
На відкритому простірі нас відразу помітили місцеві. Зграйка хуліганів підійшла і почала випитувати хто ми і звідки. Англійської не знали. Незважаючи на спеку, на одному хулігані була в’язана шапка з Че Геварою. Я дивився на нього зачаровано. Вони щось намагалися випитати про куріння, чи то тютюну, чи то гашишу. Ми махнули на них рукою і побрели по піску подалі від села. Коли добряче відійшли, я пішов купатися, не знімаючи футболки. Вона була волога від поту. Поки заходив у воду, дві хвилі ледь не збили мене з ніг. Уже на глибині почало тягати туди-сюди, поступово віддаляючи від берега. Аравійське море дуже підступне. На деяких відрізках хвилі так небезпечно закручуються, що звалюють з ніг. Потрібно прорватися через небезпечне місце туди, де хвилі просто піднімають тебе і опускають. Це не просто зробити навіть мені, а Мар’яну взагалі тут змиває. Вона дуже засмучена тим, що купатися майже немає де.
Поки я бовтався, Мар’яна розрізала папаю. Пряна м’якоть пустила багато соку. Він тік по руці. Змогли з’їсти лише половину фрукта. Іншу заховали у пакет і засунули у рюкзак. Тіло підсохло і знову стало дуже спекотно і липко. Ми заховалися у смузі дерев. Сидіти тут довго не дуже приємно. Ніби відпочиваєш у нашій типовій закиданій сміттям та фекаліями посадці влітку. Спочатку нас доймали мурахи. Потім помітили дві фігури, що наближалися до нас. Підійшли молодики, озброєні мачете і сокирою. Мабуть, збирали дрова. Окрім своєї рідної мови нічого не розуміли, проте активно намагалися поговорити. Після того, як нас пограбували у Македонії, двоє озброєних чоловіків на безлюдному пляжі мене дуже нервували.
Парубки ніби і пішли, проте крутилися поруч, ми їх бачили через гілки. Ще й ці кляті мурахи розміром з таргана, і таргани розміром з жука-оленя. Ну їх до біса. Треба було повертатися у наш бетонний корабель і досліджувати фауну з його борту. Хоча велетенські таргани і мурахи там теж є. Але вони почуваються гостями і максимум, що дозволяють собі – це гризуть наше мангове варення.